«Колона їхала на дуже великій швидкості, щоб нас не розстріляли»: історія сім'ї з Херсонщини, яка знайшла прихисток на Прикарпатті

Історія сім'ї з Херсонської області, яка перебувала в окупації протягом семи місяців.

Так, з журналісткою Фіртки поспілкувалася Марія (з міркувань безпеки ім'я змінене — ред.), яка поділилася своєю історією.


Розкажіть про 24 лютого 2022 року: де були та як дізналися, що розпочалася повномасштабна війна?


Вранці 24 лютого 2022 року я спокійно спала. Чоловік поїхав о сьомій годині на роботу. З роботи передзвонив мені, збудив та сказав, що почалось повномасштабне російське вторгення.

Оскільки ми далеко були від всіх військових об’єктів, то жодних звуків вибухів ми не чули вранці. Але десь до години часу — і ми вже були в окупації.


Коли ви зрозуміли, що потрібно евакуйовуватись?


Евакуйовуватися ми хотіли з самого початку, але не було можливості виїхати. Бойові дії тривали й на Херсонському напрямку, й на Каховському. У нас було все перекрито. Через це в окупації ми прожили сім місяців.

Пригадую, що перед першим вересням нас почали змушувати вести дітей до школи, почали залякувати, що у випадку відмови примусово забиратимуть дітей, а опікунів позбавлятимуть батьківських прав, тоді протягом двох днів ми зібралися. Знайшли евакуаційний автобус. Було дуже страшно й, звісно, був великий ризик. Бо якраз на Запорізькому напрямку розстрілювали колони автобусів та автомобілів. Але ми рішуче вирішили виїжджати.

Я виїжджала лише з дітьми, окремо від чоловіка. Була велика ймовірність, що з чоловіком нас не пропустили би. Через два тижні на свій страх і ризик чоловік взяв у пакет рушник та штани й поїхав до нас. Він не брав нічого, жодних речей, бо думав, що не доїде. Добиралися ми чотири дні сюди.


Коли ви вирішили виїхати – одразу тримали курс на Івано-Франківщину? Розкажіть про день, коли, власне, виїхали з Херсона.


Ми були сім місяців в окупації. Наші куми в перший день виїхали на Прикарпаття, в них тут батьки. Вони ще встигли до того, як російські війська доїжджали до Херсона, до Антонівського мосту. 

Спочатку я не хотіла виїжджати з двома дітьми невідомо куди. Бо моїй меншій дитині на той час було всього два роки. Я не знала, куди мені виїжджати. Куми покликали нас сюди до себе. Ми проїхали 32 російські блок-пости до Василівки Запорізької області.

Там нас затримали, хоч в автобусі були лише жінки з дітьми. Наймолодшій дитині в автобусі минув лише місяць. Була одна дитина з ДЦП, яка не могла без коляски рухатися. І мій дворічний син. Вони нас там затримали та змусили залишитися переночувати.

В мене дитина спала біля автобуса. В самому автобусі було дуже жарко, бо це був кінець серпня. Там якийсь базарчик був, стояв розвалений столик, лавочка. Ось там дитина моя спала. Я всю ніч сиділа біля нього.

Наступного дня близько обіду водій нашого автобуса домовився з окупантами, щоб батьки з місячним немовлям поїхали іншою машиною. А нас уже пустили близько четвертої години. Було дуже страшно. Ставлення окупантів було дуже жорстким, як не до людей. Вони постійно ходили біля нас з автоматами.

Автоматами розкидували речі, шукали щось. В мене дитина тільки почала засинати, та нас розбудили. Сказали бігом, бо переїжджати мали блок-пост, де нас перевіряли — забрали ноутбуки, телефони. Ми все це їм віддавали.

Дитина плакала, кричала, на руки просилася, а треба було протягом двох-трьох хвилин забрати ці речі. Ми дома, як збиралися, то брали речей скільки змогли в руках нести. То думала, що речі не запхаю в сумки. Тоді вони нас пропустили. Після цього був ще один блок-пост, де знову зайшли до нас, речі не перевіряли. Але перевірили всі документи.

Коли виїхали в «сіру зону» наша колона рухалася на дуже великій швидкості, щоб не розстріляли. Вже на під'їзді до Запоріжжя нас зустріли волонтери. Попри те, що це була одинадцята година ночі, нам одразу запропонували повечеряти. Ми поїли, покупалися та лягли відпочивати. Розмістили нас в дитячому садочку.

Мами на підлогах спали, а дітки в дитячих ліжечках. Наступного дня ми поїхали на вокзал і нас посадили на потяг у Львів. Загалом ми добиралися чотири дні. Це було дуже складно.

На Івано-Франківщині нас зустріли куми. Дякую їм, бо інакше не знаю куди б ми виїхали.


Розкажіть про час в окупації.


Коли окупанти наступали на Херсон, то всі війська буквально проходили через нас. Але у нас вони не заселялися.

Виїхати ми вже не могли, бо всі дороги були перекриті їхніми колонами з Криму. Коли зрозуміли, що виходу немає, почалася паніка. Продуктові магазини «вичистили» за два-три дні, медикаменти також.

Перший час наші фармацевти домовлялися через Запорізький напрям, щоб невеликими партіями перевозити із Запоріжжя ліки. Потім ліки та продукти привозили з Криму. Проте окупанти перекрили всі доступні канали доставлення. У нас уже не було ні ліків, ні продуктів, нічого. Привозили з Криму за дуже високими цінами.

Вони розселилися уже по всій Херсонській області й тоді почали ходити по домівках.

Їм дали списки, в кого дома є зброя. Бо люди у нас деякі на полювання ходили та мали зареєстровану зброю.

В мого чоловіка теж була зброя. Ходили по всіх адресах з цього списку. До нас також заявилися восьмеро чоловіків з автоматами. Обійшли весь двір, оглянули машини, будинок. За мною по всьому будинку з автоматом ходили.

Чоловіка забрали в підвал та побили. Перший час, тобто впродовж чотирьох місяців, я взагалі з дому не виходила. Коли чоловіка побили, мені довелося вийти на закупи, бо він не міг. Загалом старалися садити свій город, щоб мати продукти, бо не знали, як будемо зимувати.

Зараз там набагато гірше. З того населення, що залишилося, то 50% орків заселено. Там дуже страшно.

Вони їздили, як у себе дома. Найцікавіше, що після того, коли заявлялися додому і проводили «розмову» з чоловіком, розуміючи, що їм суперечити ніхто не буде, то на наступний день, вони зустрічали в магазині (запам’ятовували поіменно в кого були), то удавали, що ми «найкращі» друзі. Питали, як діти та робили це на публіку, щоб всі це чули. Щоб всі думали, що їх тут «люблять», «зустрічають».

Коли наші місцеві питали, чи вони надовго, то вони казали "навіть, якщо не на довго, то наш вихід ви запам’ятаєте надовго".

Коли ми вже виїхали, місцеві, хто залишилися, повели дітей в російську школу. Розповідали, що в школі стояли вояки, в саме приміщення забирали дітей. В дітей проводили обшуки, батьків в школу не пускали та дітей без дозволу не випускали. А потім стояли з автоматами на чергуванні.

Мої діти до сьогодні мають страхи. Бо через нас летіло все. Пригадую, як ми кожного вечора з великою швидкістю приймали душ, роздягалися, складали речі в пакет і ставили біля виходу. Тому, що не знали, можливо до нас хтось вломиться і треба буде тікати.

І так кожного дня. Дітей вкладали спати, а самі лежали та слухали пролетить щось повз нас, чи по нас. Чули, як ракети летять над нами, було враження, що вона зачіпає дах будинку.

Звуків тривог у нас зовсім не було, бо систему оповіщення відключили. Зараз вони інколи там включають. Перший час ми навіть не розуміли, чи це летить від нас, чи до нас.

Ближче до нашого виїзду, то тоді уже прилітала відповідь від наших. Думала, у нас стелі попадають. Двері відчинялися. Це могло прилітати за 40-50 км, але у нас все було відчутно. Наш будинок поки цілий, а там ніхто не знає, що буде.

Найбільший біль, що там залишилися рідні та прийшлося робити вибір.

Моя невістка була вагітною, коли я з дітьми виїжджала. В дорогу вона виїхати не могла, бо мала з дня на день народжувати. Це було небезпечно, бо когось на блок-посту і сім днів тримали. Мій брат з дружиною виїхали недавно, коли дитина трошки підросла. Батьки не виїхали, бо здоров’я не дозволяє. Батько гіпертонік, коли нервується, то трапляються приступи. Він дорогу не перенесе. Мама його не покине. Вони зараз там приглядають за моїм та братовим помешканням.

Це дуже складно робити такий вибір. Залишати всіх своїх рідних і їхати з двома дітьми взагалі в нікуди. Чоловік, брат, батьки вся рідня там залишилися.

Ми живемо одним днем зараз. Ми не знаємо, що робити та що буде далі. 

Не шкодую, що виїхала тільки через дітей. Бо діти все розуміли. Ми їх нікуди не могли пустити. Я жалію тільки про те, що не змогла допомогти батькам, щоб вони виїхали.

Я дуже рада, що згодом і брат зміг виїхати. Але батьки там. Поки ми з ними зідзвонюємося кожного дня. Дуже страшно, бо окупанти часто навідуються, контролюють усе, змушують брати російські паспорти. Я сподіваюся і вірю, що все буде добре.

Мій чоловік зараз служить в ЗСУ, батьки залишилися на Херсонщині. Я сама з двома дітьми, мені страшно. Не всі розуміють тих людей, які в один момент залишилися без нічого. Живеш і не знаєш, що буде завтра, чи тут планувати щось, чи є шанс вернутися.

Розумію, що з маленькими дітьми зразу після деокупації не повернешся. Бо там все в мінах, скрізь руїни. Ось так в одну мить ми залишилися без нічого.


Зважаючи на затори, які були на початку повномасштабної війни, скільки часу ви добиралися?


Ми їхали по всій окупованій території до Запорізької області десь годин десять. Не на всіх блок-постах перевіряли документи. Бо у перевізників деякі орки були «підкуплені», що можна було якось вивозити людей.

Часто бачила, що через вікно давали сигарети, мед і ще щось — тільки, щоб не чіпали нікого. І так проїжджали. У Василівки не було зв’язку ніякого. Ми просто приїхали туди, то до нас ніхто не міг додзвонитися. Добу ми були «поза зоною», в невідомості.

Коли ми приїхали в Запоріжжя з’явився наш зв’язок, тоді я вже передзвонила батькам.


Чи достатньо, на вашу думку, на Івано-Франківщині приділяють уваги та надають допомоги переселенцям?


Відверто кажучи, так. Відразу, як ми приїхали, нам почали допомагати. Якби не ця підтримка, то було б набагато важче.

Багато людей допомагає. Дівчатам знайомим дякую за допомогу. Зараз я дистанційно працюю головним бухгалтером. На жаль, зарплата не висока, але можливості влаштуватися на іншу роботу наразі немає.

В моєї дитини бронхіальна астма. Коли приїхали на Прикарпаття, то дуже багато часу довелося провести у лікарні. Тутешній клімат нам не підходить, тому я навіть сина в садок не можу віддати. Але дуже вдячна всім за допомогу. 


Російська пропаганда не припиняє поширювати наративи про утиски російськомовного населення в Україні. Чи зазнавали ви утисків через російську мову?


Ніяких утисків немає.

Ми, наприклад, спілкуємось суржиком. Телебачення у нас було українською мовою. Були деякі канали з російською озвучкою. Втім, ми ніколи не ділилися через мову. 

У мене чоловік служить в ЗСУ. Школи у дітей українські. До нас кожного сезону на роботу приїжджали з заходу країни, то в нас ніколи не було з цим проблем. Ніхто нікого ніколи не утискав. І тут, на заході, теж є особливості мови, зокрема цікаві діалекти.

З початком війни у 2014 році у школах перестали викладати російську мову. Моя дитина не знає російської. Але присутній суржик. В нас навіть не російський суржик, а свій акцент. 

В моїй сім'ї ніколи не було проблем з мовою. В мене чоловік російськомовний, але після одруження теж час від часу використовує суржик. Хоча він вільно розмовляє українською мовою. 

Чесно, коли я приїхала на Прикарпаття, то деяких слів не розуміла, попри те, що я  добре знаю українську. 

Мені складно говорити "чистою" українською, легше суржиком. Але ми стараємося. В мене чоловік служить в ЗСУ, захищає Україну. Ми розуміємо важливість мови.

Важливо зараз закінчити війну, щоб діти мали дитинство. Мої діти його не мають. Ми залишилися без нічого, і не знати, чи ми будемо мати куди й до кого повертатися. 

Для нас принципово, щоб закінчилася війна, перемогла Україна і ми повернулися додому. 

Люди, які там залишилися, живуть не днем, а кожною хвилиною, до них будь-коли окупанти можуть увірватися. 

Пам'ятаю, ми, коли лягали спати, не знали, чи нам зачинятися, чи залишати все відкритим, щоб серед ночі не вибивали двері. Ми не знали, в який час до нас могли увірватися. 

Окупанти вривалися на бетеерах, вибивали ворота, заїжджали і посеред двору хазяїнів били. Хлопців підв’язували ногами догори і били. Ці жахіття не можливо зрозуміти. 

Тут люди можуть планувати свій день, майбутнє. В нас нічого немає свого. Ті люди, які там залишилися, то для них важливо, щоб ми залишилися Україною.

Щодо утисків російськомовного населення в Україні, то це російська пропаганда. Яка скористалася тим, що деякі люди підтримують росію. Утисків у нас ніколи не було. Просто росія запустила свою пропаганду і знайшлися нелюди, які просто хотіли вірити в це.

Пропаганду підтримують ті люди, які звикли жити на "халяву". Ті, які хочуть, щоб їм з неба все впало. Для таких людей українська влада погана, все навкруги погано, вони чекають, щоб "не напрягаючись" все отримати.

Щоб були утиски свідомих та нормальних людей, то такого ніколи не було. Це все фейки росії.

Там немає ні ліків, ні належного догляду, немає нічого. Багато хто вимирає. Майже кожного дня по 3-4 похорони. Коли окупанти прийшли до нас, вони почали просто "щимити" людей, на блок-постах змушували знімати тонування з вікон машин. Не дозволяли метра проїхати. Якщо людина щось сказала, то одразу били.

Вони навіть не знають, що таке ID-картка. Коли брали перший раз паспорт, то казали, що це водійське посвідчення. Згодом, коли взнали ходили по домівках і шукали, у кого є «Дія», лише тоді зрозуміли, що це.

В окупантів є манія «величності». Хоч там другий рік окупація, проте люди дивляться українське телебачення. Російське дивляться тільки ті, кому вигідно і це подобається.

Коли мого чоловіка били то казали, що я проукраїнська. Били і задавали за мене питання. Вони бачили мою позицію. Але ми розуміли, що нас могли розстріляти. У мене у знайомої розстріляли вітчима, бо він не дав машину. 

Ми як належить в окупації і не спали. Вони такими колонами їздили, в нас у домівці був страшний звук. Я навіть після того, як виїхала, деякий час ще ходила і озиралася. Я не могла звикнути, що тут безпечно. Що тут ніхто тебе не забере нікуди, не буде погрожувати.  

Мій брат був довший час в окупації, то коли виїжджали, то били молотком по руках. Все перевіряли. Брат розказав, що там страшно за паркан вийти, по дворі ходити.

Коли ми були в окупації, то як тільки стемніє ми вже були в будинку і старалися все зробити, щоб пошвидше вимкнути світло. Ми зовсім не виходили.  

До мого брата в будинок заселилися орки, забрали будинок. Це не передати, як страшно.  

Дасть Бог, все закінчиться і ми повернемося додому. Але як раніше ніколи не буде. Буде велика відбудова. Там все заміновано. 


Які у вас враження від проживання на Івано-Франківщині?


У цілому мені тут подобається, все компактно. Але для нас тут нема життя, бо ми живемо одним днем. Живемо кожною секундою. Не думаємо, що буде завтра. Прожила день і дякувати Богу.

Я себе відчуваю чужою тут. Бо я не на своєму місці. Це морально складно. Ніби все добре, ніхто не ображає. Але розумію, що тут тимчасово.

Радію, що є можливість працювати хоч і дистанційно. Адже дитину мені залишити ні з ким. Тому доводиться працювати вдома. 

Окрім того, розумію, як повернемося додому, то взагалі не буде можливості заробити. Тому, що роботи там не буде. А дистанційно можна буде продовжувати працювати. На щастя, ми у відносній безпеці тут. Найголовніше, що діти здорові. 

Ми досі звикаємо до спокою. Адже не знаємо, що буде завтра.


Звідки черпаєте сили та віру у перемогу в такий складний час?


Віру у життя мені дають діти.

Ми віримо в перемогу, віримо, що все закінчиться. Ловлю себе на думці, що має бути перемога, мир і все буде добре. Бо якщо не вірити, то як жити далі?

В моєму випадку, окрім, віри нічого не залишилося, тому я щиро вірю в перемогу, в те, що я повернуся додому, що батьки мене дочекаються. Надіюся, що всіх тих, хто хотіли «руского міра» більше не буде. Що вони зі своєю росією зникнуть в напрямку російського корабля!

Діти заслуговують на щасливе дитинство. Вірю, що все налагодиться і все буде добре. Наші захисники все для цього роблять!


Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!


Читайте також:

«Наша сила в єдності», — мати полеглого Героя, якого поховали в Коломиї, через окупацію рідного Енергодара

«Вижив — винний»: що таке синдром вцілілого та як не картати себе за те, що ти у безпеці

Рідні на війні: як підтримати себе, дитину та тих, хто боронить Україну


24.11.2023 Вікторія Матіїв 7138 12
Коментарі (12)

19.06.2025
Катерина Гришко

На початку червня 2025 року провели тендерні конкурси на роботи в навчальних закладах на суму майже 40 мільйонів гривень. Фірми відомі та мають кримінальні справи.  

170
16.06.2025
Вікторія Матіїв

Журналістка Фіртки поспілкувалася з керівником Івано-Франківського театру Ростиславом Держипільським, щоб дізнатися, як театр живе і працює під час війни, як народжуються нові вистави, які міжнародні проєкти підтримують українське мистецтво, а також про виклики сучасності і непересічну силу мистецтва в непростий час.

1612
14.06.2025
Вікторія Матіїв

Напередодні Всесвітнього дня донора крові Фіртка поцікавилася, скільки прикарпатців регулярно здають кров, яка підготовка й процедура донації, розпитала у лікарки-трансфузіологині Прикарпатського обласного центру служби крові Марти Щирби, як на потреби крові вплинула війна.  

1162
12.06.2025
Тетяна Дармограй

У першому півріччі 2025 року мобілізацію на Івано-Франківщині проводили з використанням нових електронних систем та оновлених процедур. Які зміни в мобілізації діють та що ще планують удосконалити, розповідає Фіртка.

6557
10.06.2025
Павло Мінка

Калуш зіткнувся з енергетичною та екологічною кризою — мільйонні збитки та виснаження підземних вод загрожують питному водопостачанню міста.  

1785
05.06.2025
Олег Головенський

Про сучасні загрози, що потребують нової парадигми підготовки управлінців і фахівців та про нову освітню програму «Національна безпека», Фіртка поспілкувалася з куратором програми, професором кафедри публічного управління та адміністрування Василем Остап’яком.

2114

Глибше за інших пірнули гностики перших століть християнської ери. Вони дійшли принципового висновку: таємниця часу сусідить з таємницею Бога. Сусідить так близько, так щільно й невіддільно, що її пізнання майже напевно відкриває браму Творця, як найбільшої з таємниць.

243

Світ змінився до невпізнаваності зі стрімким розвитком технологій ми наче живемо у майбутньому. І водночас існують традиції, яким сотні років. Одна з таких  релігійних традицій — це шанування мощей святих у християнстві.

797

Ані висока освіченість, ані шляхетна спадковість, ані залучення до незлобивих віровчень не породжують усвідомленого гуманізму «просто так».

895

Звичайно знаковою подією у християнській сім`ї є перша сповідь і причастя дитини, але  цю важливу сакральну подію  батьки часто нівелюють, зміщуючи акценти з важливого на другорядне.  

1468
12.06.2025

Все більше людей відмовляються від дієт і переходять до інтуїтивного харчування — підходу, що вчить слухати тіло, а не рахувати калорії.  

547
08.06.2025

Здорове харчування не лише підтримує фізичний стан, а й допомагає залишатись стійкими перед труднощами та випробуваннями.  

1633
02.06.2025

На Прикарпатті завершується весняна посівна кампанія.  

1525
16.06.2025

У селі Гошів, що на Івано-Франківщині, на Ясній Горі розташований монастир Чину святого Василія Великого. Зокрема, на дзвіниці Гошівського монастиря знаходиться один з чотирьох карильйонів України.  

434
13.06.2025

Старий сидів біля оазису, біля входу в одне близькосхідне місто. До нього підійшов юнак і запитав...

3531
07.06.2025

Восьмого та дев'ятого червня християни відзначатимуть свято Трійці.  

3654
01.06.2025

У селі Гошів, що на Івано-Франківщині, на Ясній Горі розташований монастир Чину святого Василія Великого. Зокрема, на дзвіниці Гошівського монастиря знаходиться один з чотирьох карильйонів України.  

7231
16.06.2025

В Івано-Франківську з 15 по 20 червня відбуватиметься Шекспірівський фестиваль, організатором якого є Івано-Франківський національний академічний драматичний театр імені Івана Франка.   

440
19.06.2025

Депутати Верховної ради України 18 червня 2025 року підтримали в цілому законопроєкт № 11469 про множинне громадянство.   

194
16.06.2025

Більше довіряють Президенту мешканці Заходу — серед них 73% довіряють Володимиру Зеленському проти 61-63% в інших регіонах.  

945
15.06.2025

На думку прем'єр-міністра Польщі Дональда Туска, протистояння між Ізраїлем та Іраном переростає в повномасштабну війну в регіоні.  

371
10.06.2025

Більшість мешканців західних областей — 60% — усе ще готові терпіти війну стільки, скільки буде потрібно. Утім, це на 19% менше, ніж у лютому 2024 року.  

579