Нещодавно в Чикаго обирали найкрасивішу українку Америки. Започаткувала конкурсНаталією Фігель, а організовано Медіапорталом діаспори VIDIA (www.vidia.org). Змагалися 19 дівчат зі США та Канади.
Титул “Міс Українська діаспора-2012” здобула 26-річна Валерія Лосюк із Сан-Дієго. Дівчина родом із Чернівців. 24-річна уродженка Івано-Франківська Міла Угрин (Людмила Угрина. - Авт.) стала віце-міс.
«Друге місце Люся сприйняла спокійно, - розповідає мама віце-міс Галина Угрина. – До конкурсу був непрофесійний підхід. У журі сиділи люди, які не мають жодного відношення до таких змагань: бізнесмени, банкіри, було дві колишні «міс» американських штатів, які не розуміли, про що власне мова. Так і лишилося загадкою, за якими критеріями обирали «міс».
Як інформує Високий Замок, конкурсантки виходили у ковбойських костюмах, в однакових жовтих та блакитних сукнях, національних українських строях. Вечірніх суконь на конкурсі не оцінювали. Люся замовила розкішну сріблясту сукню у провідного американського дизайнера. Через два дні інша учасниця конкурсу краси в аналогічній сукні посіла перше місце. Коли оголосили переможницю, весь зал скандував : «Міла! Міла!». До цього донька багато разів брала участь у фешн-конкурсах – уміє професійно дефілювати, триматися на сцені. Вона професійна модель».
- Пані Галино, як ви з сім’єю потрапили до Америки?
- У рідному Франківську я працювала вчителькою у школі. Чоловік мав бізнес. Коли рейдери забрали справу, лишилися ні з чим. На мої 50 доларів зарплати на місяць утримувати сім’ю було неможливо. Вирішили грати у Green Card. І виграли! У 2003 році ми перебралися з України сюди. Крім права на проживання, нам нічого не дали. Довелося починати з нуля. Зараз з чоловіком маємо будівельний бізнес, доньки живуть самостійно.
- Всі знають вашу молодшу доньку як Мілу Угрин, а не як Людмилу Угрину...
- Справжнє ім’я доньки Людмила. Ми всі її кличемо Люся. Американцям важко вимовляти м’які букви, і вони кажуть «Луса». Тоді донька обрала собі милозвучне «Міла». Останню букву в прізвищі теж відкинула, аби краще звучало.
- Людмилі, коли приїхали в Америку, було 15… Важко їй було адаптуватися у чужій країні?
- Ми виїхали з України, коли Люся закінчила 9-й клас 22-ї школи в Івано-Франківську. Англійську вчила з 1-го класу. Вже з 13 років дуже хотіла працювати і заробляти на себе. Але в Україні це було неможливо. Тому тут, у 15 років, зразу по приїзді, влаштувалася в український магазин. П’ять днів на тиждень вчилася у школі, два - працювала. Вихідних не мала зовсім. Ще у Франківську вона закінчила музичну школу, клас скрипки, а в американській high school брала участь у концертах слов’янського клубу. Додатково навчилася грати на трубі. За три шкільні роки закінчила дворічний коледж з вивчення французької мови і у числі п’яти кращих чиказьких студентів її нагородили поїздкою до Франції. Серед кращих учнів 80 шкіл у трьох раундах competition (на кшталт нашої олімпіади) посіла 1 і 3 місця з різних предметів. Вивчала іспанську мову у коледжі Сервантеса. Закінчила один з кращих іллінойських приватних університетів DePoul University за спеціальністю PR (public relations). Працює для компаній у сфері маркетингу і реклами. Усі ці роки в Америці співпрацює з різними модельними агенціями. Торік навесні Люсю запросили моделювати на престижний Нью-йоркський Fashion Week.
- В Америці, мабуть, важко прокласти собі зоряний шлях, тим паче іноземцям?
- Донька має величезну силу волі. Вона ніколи не цуралася жодної роботи. За все бралася. Кілька років працювала у сфері кейтерингу (організація ресторанного обслуговування у будь-якому місці. - Авт.). Для юної дівчини це дуже важка робота, але вона ніколи не нарікала. Наші земляки із західної Галичини дуже понтуються. Приїжджають сюди з розчепіреними пальцями, прибрані з голочки. Та вже невдовзі розуміють, що без роботи тут ніяк. І треба хапатися за все. Щоб жити в Америці, треба по-чорному працювати. Люся все це пройшла і ні про що не жалкує. Зараз працює за фахом і паралельно займається улюбленою справою – моделює.
- Заміж ще не збирається?
- У 24 роки в Америці не одружуються. Сім’ї створюють переважно після 30. Люся має бой-френда, але про заміжжя ще рано говорити.
- Не сумує за Батьківщиною?
- Я щороку на кілька місяців приїжджаю в Україну. Люся за весь час була лише раз. Дуже розчарувалася. Найбільше її вразив споживацький характер однокласників, які просять гроші у батьків. Обурив сервіс, тотальне хамство. Те, що ми виїхали в Америку, – це не добре, це чудово. Тут для молоді широкий вибір можливостей. Хто працює і не лінується, живе у власне задоволення, а не виживає. Як згадаю свою вчительську зарплату в Україні – аж не віриться, що так можна жити.
