Американська політологія, яка у розпал Холодної війни мала всі підстави серйозно займатися дослідженням радянської системи, так і не змогла передбачити розпад Радянського Союзу.
Один з небагатьох аналітиків, який зумів це зробити, був відомий "сов'єтолог" професорДжері Гаф. Ще в 1970 роках він вирахував, що на початку 1990-х до влади в Кремлі прийде нове покоління комуністів, які вже не застали сталінських репресій. Відтак, в Радянському Союзі стануться масштабні зміни, які матимуть геополітичні наслідки для всього регіону.
Так воно і сталося після приходу до влади "наймолодшого з Політбюро" Михайла Горбачова.
Свого часу, автор мав можливість не раз спілкуватися з паном Гафом під час поїздок до США. На запитання – "А чи могло би, в принципі, щось зупинити розпад Радянського Союзу?", професор незмінно відповідав: "Сталіну не треба було вписувати "національність" у радянський паспорт. Замість того, щоби вважати себе "радянськими людьми", громадяни продовжували ідентифікувати себе з різними етнічними групами".
Міжетнічний конфлікти, відтак, і розпад імперії був закладений інституційно – альтернативна радянській етнічна ідентичність була вкарбована у кожний паспорт, і це була для імперії трагічна помилка.
Джері Гаф знав про що говорить.
У багатьох країнах, насамперед в США, держава зацікавлена у творенні єдиної спільноти, в якій громадяни ототожнюють себе з державою і аж ніяк не з власною етнічної приналежністю.
Ця концепція більш відома під назвою "плавильний котел", що означає системне нав’язування представникам всіх етнічних груп єдиної спільної культури, яка би переплавляла всі відмінності в ім'я державного патріотизму.
І це не лише досвід "країни емігрантів" США. Свого часу схожі процеси були і в європейських країнах. Наприклад, мало хто знає, що у Франції 19 століття не так багато французів розмовляли французькою, а тим більше – ототожнювали себе з Францією.
Майбутні французи тоді розмовляли бретонською, гасконською, баскською, каталанською, корсиканською та іншими мовами-діалектами, і ототожнювали себе не з Францією, а з локальними ідентичностями.
І лише після півстолітньої індоктринації держави, яка тривала аж до 1914 року, "селяни", за висловом відомого дослідника Евгена Вебера, стали "французами".
Схожі виклики свого часу стояли і перед Німеччиною і Італією, і держави теж нав’язували своїм громадянам патріотичне відчуття "єдиної родини".
Але є й інші приклади – Радянський Союз, Югославія, Чехословаччина. В них інституційно закріплені локальні ідентичності виявилися сильнішими за державний патріотизм.
І це не лише історія. Зовсім недавно європейські лідери висловились доволі критично щодо концепції мультикультуралізму – політики, яка спрямована на збереження та розвиток культурного розмаїття і яка чітко резонує з ідеєю появи графи "національність" в паспорті.
Так, канцлер ФРН Ангела Меркель публічно визнала, що мультикультуралізм в Німеччині зазнав краху, і перед етнічними спільнотами є єдиний вибір – культурно інтегруватися в німецьку спільноту.
Схожі одкровення можна було почути і від екс-президента Франції Ніколя Саркозі, який заявив, що усякий, хто приїздить у Францію, має або стати частиною нації, або бажаним гостем в країні не стане…
Логіка проста – ці країни мають високі амбіції у світі і вони не можуть собі дозволити розпорошуватись на дискусії щодо розмаїття власної ідентичності.
І це зовсім не схоже на стереотипний європейський політичний лібералізм, який передбачає, зокрема, увагу до культурного розмаїття. Нікому в голову з європейських політиків не приходить вкарбовувати можливість внутрішніх розколів у окрему графу паспорта.
Щоправда, іноді графа "національність" і досі наявна в спеціалізованих анкетах громадян, в паспортах яких така графа відсутня. Наприклад, у США графа "етнічність" обов'язкова у анкетах при прийомі на навчання або роботу.
Але задача цієї графи дещо особлива – держава та приватний сектор, під тиском борців за права етнічних меншин, збирають таку інформацію, аби адміністративно забезпечити рівне представництво різних етнічних груп у владі, бізнесі і доступі до освіти.
Чому ідеологічно права "Свобода" так прагне запровадити графу "національність" у паспорті, якщо це може призвести до інституційного закріплення етнічного розмаїття країни? Того самого розмаїття, яке відстоюють прихильники неприйнятного "Свободі" лібералізму?
Щоправда, суттєвою різницею між лібералізмом та мультикультуралізмом є можливість застосовувати ідею колективних прав до етнічних груп, тоді як лібералізм наполягає винятково на індивідуальних правах.
Але наслідки послідовного лібералізму та мультикультуралізму для етнічного складу країни однакові – це збереження культурного, релігійного, мовного розмаїття та відсутність єдиної національної спільноти.
А чи не краще для України аби всі ми відчували себе, насамперед, українцями? Чи не краще "не-українців" шукати десь поза межами країни?
Очевидним наслідком появи графи національність у паспорті стане погіршення якості політичного дискурсу України.
Замість того, аби зосередитись на дискусіях щодо необхідності системних реформ в країні, боротьбі з корупцією, справедливому розподілі бюджету, підвищенні статусу України у міжнародній політиці, ми зациклимось на маркерах ідентичності.
Актуальними питаннями політики стануть – хто і чому себе ототожнює з тими чи іншими етнічними групами? Що може бути критерієм для етнічної ідентичності – мова, церква, власний вибір? Які особливі права можуть мати представники етнічних спільнот? Чи мають вони право на особливе представництво у органах влади?
На часі стане і реалізація омріяного Кремлем проросійського проекту, який би мобілізовував громадян не на основі лояльності олігархічним групам сходу України, а на основі лояльності до російської етнічної ідентичності.
Поява графи значно полегшить роздачу румунських паспортів на Буковині, російських – в Криму, адже під такі дії тепер буде закладена серйозна інституційна база – відзначка в українському паспорті, яка нехай не де юре, але де факто даватиме право на відповідне подвійне громадянство.
Та і скандальний закон про мови відмінно впишеться в логіку паспортної багатоетнічності.
І тому мене зовсім не дивує, що нинішня КПУ, яка претендує на роль посольства "русского міра" в Україні, заявила що, можливо, підтримає законопроект опозиції.
Стратегічний програш запровадження "графи" в паспорті – неминучі складнощі для творення єдиної політичної нації.
Традиційні суперечності між "сходом" та "заходом" України не мали згубних наслідків значною мірою тому, що у нас ніколи не було чіткого маркеру, який би відділяв два регіони.
Мова, церква, етнічність – ці традиційні маркери для поліетнічних суспільств не працювали в Україні через те, що серед політичних сил обох таборів є носії усіх мов, представники різних конфесій та етнічних груп.
І тому, наприклад, у Києві, де на вулиці переважає російська – голосують за націоналістів, а в україномовних селах Луганщини – за Партію регіонів. А от тепер такий маркер може бути – він буде вбитий окремою графою в паспорт та створюватиме бар'єр для політичних компромісів.
Зазначу, що коли йдеться про політизацію маркерів ідентичності досягти остаточних компромісів, в принципі, неможливо. Можна досягти компромісу коли йдеться про економічні питання – розподіл бюджету, пільги, систему оподаткування, пріоритет розвитку окремих галузей, стратегію економічних реформ – все те, що є предметом дискусій у розвинених демократіях.
Та не можна досягти згоди щодо того, чия мова, релігія чи етнічна особливість краща.
Постановка питання ідентичності в центр політичних дискусій неминуче призведе до суспільної дестабілізації. І плеcкатимуть цьому в долоні не етнічні українці, і не в Україні.
Нарешті, масштабна кампанія з повернення графи в паспорт – ще один кілок у імідж України в очах Європи, яка, судячи з вельми суперечливої резолюції по "Свободі", і так часом втрачає розуміння українських реалій.
Я далекий від думки, що, опозиція є нещирою у прагненні захистити "права українців". Але кожен законопроект має свою логіку і свої наслідки. І саме вони мають бути в основі законопроектів та будь-яких стратегічних рішень.
Сергій Таран, політолог, для УП
