У четвертому томі науково-інформаційного видання «Реабілітовані історією. Івано-Франківська область» про Ганну Духович згадано в кількох реченнях: «Духович Ганна Пилипівна, 1925 р. н., с. Крилос Галицького району, українка, освіта неповна середня. Проживала в с. Крилос, вчителька. Заарештована 02.04.1946. Звинувачення: член ОУН, псевда – «Наталка», «Уляна», радистка сотні «Білого», запасна радистка крайового проводу ОУН. Військовим трибуналом військ МВС Станіславської області 06.09.1946 р. засуджена на 10 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах із конфіскацією майна. Реабілітована 25.05.1990 (9492 П)».
З протоколу допиту Ганни, котру звинувачували в участі у контрреволюційній організації, а також її спогадів довідуємося про короткий, проте сповнений драматичних подій проміжок життя юної патріотки. Нині вона живе у м. Бурштині. Десятого жовтня Ганні Пилипівні виповнився 91 рік.
Вступ до ОУН
Для жительки с. Крилоса Галицького району Ганни Духович підпільне життя почалося ще влітку 1941 року, коли їй було шістнадцять років. Вона була членом «Доросту». Наприкінці липня дівчина отримала естафету від галицького повітового провідника ОУН Олекси Пилипонька. Провідник О. Пилипонько (псевдо «Остап»), уродженець с. Залукви, був душею багатьох молодіжних зібрань, де гартувалися кадри майбутніх борців за незалежність України. В естафеті Ганні було наказано прибути в с. Блюдники на одномісячні курси військово-оперативної справи. Тут навчалося 80 дівчат і стільки ж хлопців. Після закінчення курсів усі мали повернутись у свої села і вести там пропагандистсько-розвідницьку роботу проти фашистів.
Наприкінці листопада 1941 р. Марія Духович («Ольга», референт жіноцтва Галицького повітового проводу) запропонувала Ганні вступити в Організацію українських націоналістів. Дівчина погодилася, їй дали організаційне псевдо «Наталка».
У квітні 1942 р. Ганна Духович з власної ініціативи записалася на курси вихователів дитячих ясел. Через місяць закінчила їх і була скерована на роботу в с. Мединю Галицького району, але вже за тиждень її перевели до рідного Крилоса, де одна монахиня не могла дати собі раду із великою кількістю дошкільнят.
У Крилосі до Ганни Духович звернулася місцева мешканка Ірина Іллівна Маланій і запропонувала організувати жіночу сітку прихильників ОУН, щоб згодом їх прийняли до лав цієї організації.
На початку вересня 1942 р. за завданням ОУН Ганна вступила до Станіславської трирічної школи з підготовки вихователів дошкільнят. Навчалася до лютого 1944 р. Оскільки наближалися радянські війська, навчання було перерване.
На крайових курсах телефоністок та радисток УПА
У березні 1944 р., перебуваючи в рідному Крилосі, Ганна Духович отримала естафету від Михайла Дяченка («Гомона»), в якій їй наказувалося йти вчитися на підпільні курси телефоністок. Місцезнаходження цієї школи мали показати двоє військових, які й принесли їй естафету. Вночі вони поїхали возом до с. Юрківки Тлумацького району. Там їх зустрів керівник курсів «Кирило» і направив до лісової колиби, яка знаходилася недалеко – у с. Милуванні. Заняття були одномісячні. В ході навчання користувалися військовим польовим комутатором. З метою конспірації всім дали інші псевда. Так Ганна Духович стала «Уляною».
Керівний та курсантський склад школи налічував двадцять осіб. Старшим інструктором був «Кирило», він читав лекції з телефонії. Інструктор на псевдо «Доктор» розповідав про будівництво телефонних ліній, ще один інструктор на псевдо «Гаврило» читав лекції з електротехніки. Про способи зв’язку курсантам розповідав інструктор «Данило» – лейтенант Червоної армії. Востаннє дівчина бачила його у старшинській школі «Олені», де він працював інструктором з маскування, але вже під псевдом «Криниця».
З-поміж інших курсантками були односельчанка Ганни Анастасія Мельничук («Віра», згодом радистка окружного проводу ОУН), Ганна Савчишин («Калина») із с. Сільця, Ганна Бибик («Калина») з с. Ямниці, Оксана Мельник («Соня») – рідна сестра Ярослава Мельника («Роберта») – керівника Крайового проводу ОУН «Карпати» із с. Бережниці Калуського району.
Після закінчення курсів «Кирило» наказав усім розходитися: коли буде потрібно, їх викличуть.
На курсах радіотелеграфістів
Відтак до початку травня 1944 р. Ганна Духович працювала у власному господарстві. У травні їй прийшла естафета від «Кирила», в якій говорилося, що «Уляна» і «Віра» направляються на шестимісячні радіотелеграфні курси, після закінчення яких будуть скеровані у розпорядження обласного проводу ОУН.
Так дівчата опинилися у с. Завадці, що на Калущині. Окружний провідник «Косар» поселив їх у хаті на краю села, де на той час ніхто не жив. Незабаром до дівчат приєдналися інші майбутні курсанти: «Калина», «Василина», «Орися». Було й двоє хлопців із с. Вікторова на псевда «Іскра» та «Орел».
На початку навчання в радистів не було ніякої апаратури, тож вони тим часом вивчали фізику. Після прибуття на курси лейтенанта угорської армії всі вже мали рації. Почали вивчати матеріальну частину й окремі частини радіопередавачів. Рації були різних армій, в т. ч. радянська – «Север».
– Через тиждень «Косар» направив нас у село Липу на Болехівщині, – розповідає Ганна Пилипівна. – На курсах у Липі нас ознайомили тільки з однією системою шифрів. Дев’ятизначний ключ для зашифровування і розшифровування не постійний і не подібний, а набирається із різних цифр, радист має його знати. Система ця дуже проста і не вимагає якихось надзусиль для вивчення. У зв’язку з наближенням лінії фронту ми дійшли до угорського кордону, перейшовши в ліс між селами Вишків і Сенечів. Охороняли нас 30 угорських солдат і один офіцер. За нашою групою закріпили угорського лейтенанта-радіотелеграфіста та ще одного військовослужбовця угорської армії на псевдо «Ерместер». Очевидно, це було зроблено за домовленістю між УПА й угорцями.
З протоколу допиту Ганни Духович від 4 червня 1946 року: «Дійшовши до кордону, угорські солдати на чолі з офіцером-стройовиком нас залишили. Разом з двома іншими угорськими військовослужбовцями ми перейшли радянсько-угорський кордон і прибули в містечко Воловець нині Закарпатської України. Тут ми зупинились у готелі і харчувалися в ресторані. Очолив курсантів та інструкторів угорський лейтенант-радіотелеграфіст.
Хочу додати, що після приїзду на радіокурси у с. Липу угорського офіцера-радиста ним було встановлено 5–6 радіопередавачів угорського походження, запакованих у валізи, які ми і доправили у м. Воловець. У цьому містечку ми пробули приблизно 6–7 днів і тренувалися на зумері з прийому й передачі на слух».
Склад радіошколи
Керівником курсів радіотелеграфістів був той самий «Кирило», а інструктором – «Віра», Ганнина ровесниця, родом з одного із сіл поблизу м. Василькова (Київщина). Вона пройшла перепідготовку на базі Київського політехнічного інституту за спеціальністю «військовий телеграфіст», а потім у складі диверсійної групи десантувалася біля с. Блюдників Галицького району. УПА цю групу знешкодила, «Віра» ж здалася в полон із радіостанцією «Север».
Через два тижні керівником курсів став «Микола», родом зі Східної України. До керівного складу курсів входив також 30-річний «Голубенко» – представник керівного складу ОУН, який володів німецькою мовою. Курсантами були «Віра», «Калина», «Орися», «Соня», «Оксана», «Василина», «Лариса», «Галина» та ін.
З протоколу допиту Ганни Духович від 4 червня 1946 року:
«Запитання: – Які заняття з курсантами проводили у м. Воловець?
Відповідь: – Як я вказала, у м. Воловці курсанти тренувалися між собою з прийому та передачі на зумер, і через 6–7 днів на воєнній угорській автомашині нас перекинули за 60 км від цього містечка в м. Сваляву Закарпатської України, куди з нами прибув і угорський лейтенант-радист зі своїм «Ерместером», який був йому за російського перекладача.
Тут ми розташувалися в порожньому приміщенні, очевидно, у військовій казармі, де прожили близько 15 днів. Приміщення охороняли двоє угорських жандармів, які також охороняли нас. Я зробила такий висновок з того, що коли ми ходили до приватної їдальні, вони нас супроводжували туди й назад.
З нами посилено займалися угорський офіцер-радист з «Кирилом» з практичної роботи на угорських радіопередавачах. У порожніх кімнатах були дві рації, між ними відбувалися радіопередачі курсантами-радистами, які змінювали один одного.
У перші дні нашого приїзду угорський офіцер-радист запросив фотографа і той сфотографував усіх курсантів разом з «Кирилом».
Приблизно через п’ять днів після нашого приїзду у м. Сваляву з нашого колективу радистки «Соня» і «Лариса» разом із «Голубенком», взявши радіопередавач, поїхали у невідомому мені напрямку. Незабаром «Голубенко» повернувся в колектив на угорській автомашині, а радисток «Соню» та «Ларису» я не бачила і нічого про них не чула до дня мого затримання».
А ще Ганна Духович повідомила, що на початку вересня 1944 р. «Голубенко» повернувся на угорській військовій автомашині і перевіз весь склад курсантів до Хуста. Звідти «Калина», «Василина», «Орися» і «Оксана» кудись поїхали, й вона їх теж більше ніколи не зустрічала.
Незабаром «Уляна» і «Віра», взявши по одній радіостанції, разом із «Голубенком» приїхали в село Кашина Стрийського району на Львівщині. Тут зустрічалися з оунівськими керівниками «Карповичем» (Михайло Медвідь – родом із м. Тисмениці, один з організаторів та керівників УПА-Північ, журналіст військових видань УПА), «Лицарем» (Олекса Гасин – керівник групи УПА-Захід (на початку 1944 р.), начальник Головного військового штабу УПА (січень 1946 – січень 1949), полковник УПА), «Богуном» (Олекса Луцький – уродженець с. Боднарова Калуського району, один з організаторів Української Народної Самооборони та УПА-Захід, командир УНС, УПА-Захід, УПА-Захід-Карпати), «Сергієм». Їх охороняла сотня «Благого». Дівчата приєдналися до цієї сотні. Тут зустріли і свого колишнього керівника «Кирила». Лісами і горами пройшли до сіл Липи і Кропивника, де зіткнулися з частинами Червоної армії. Зав’язався короткий бій, під час якого дівчата втратили радіопередавач і живлення для радіостанції. Після бою сотня рушила до м. Станіслава.
У середині жовтня зайшли в с. Глибівку. За наказом командування Ганна здала свою радіостанцію «Карповичу» і тимчасово була закріплена за сотнею «Білого», а наприкінці місяця вже була вдома. Працювала у власному господарстві, а в лютому 1945 р. пішла в райвно і попросилася на роботу.
Незабаром Ганну Духович зустрів підпільник «Бористень» – Дмитро Семенович Духович – і доручив скласти план м. Галича з обов’язковими позначками дислокації військ Червоної армії, будинків, де розміщувалися відділ МДБ, військкомат, міліція, а також квартир, де мешкали партійні чини. Такий план було зроблено і передано в підпілля.
– Наприкінці травня 1945 р. із с. Вікторова на мій псевдонім «Уляна» прийшла естафета за підписом «Месник», – розповідає пані Ганна. – У ній вказувалося, що з с. Тязева необхідно забрати Ганну Савчишин («Калину») і через Майдан, Мислів, Яворівку зайти в с. Завій, де зустрітися з інструктором «Миколою». Те, що він передасть, треба через Бабин, Цвітову (переправа через Дністер) і далі через Козари, Чернів, Жуків, Підмихайлівці, Васючин передати в Загір’я. Там слід знайти підпільницю «Марусю», яка має зв’язати з крайовим провідником ОУН. Нас представили «Жиляку», який наказав конспіративно збирати по області радіоапаратуру.
Заарештували Ганну Духович другого квітня 1946 року в с. Крилосі у школі, де вона працювала вчителькою початкових класів. Вдома у неї емгебісти провели обшук і знайшли націоналістичну літературу: «Малу історію України», книги «Малі друзі», «Рішення апостольського престолу», а також зошит із націоналістичними піснями та віршами з підписом автора Павліни Женчук та вісім листів від Марії Степанівни Загайної – вчительки з с. Межигірців Жовтневого (нині Галицького) району. Звинуватили у націоналістичній пропаганді і засудили до 10 років позбавлення волі. Жінка відбула покарання, однак у націоналістичній ідеї не розчарувалася. Вона й нині, попри поважний вік, не перестає вболівати за долю України.
Зіновій БОЙЧУК для "Фіртки"
