23-річний Арчі (Артур Сачковський) із Калуша наразі безробітний, каже, йому гроші не потрібні, хоча й намагається з металошукачем відкопати єврейське золото.
Разом зі своїм 19-річним братом Чіфом (Андрієм) вони вже прославилися як диваки, наслідуючи американський рух «джекіс» і викидаючи всілякі невинні й безпечні коники, що не могло не викликати здивування, а то й обурення серед традиційного міщанства. «Галицький кореспондент» порозмовляв із Арчі про ще одне дивне і не таке вже й безпечне захоплення хлопців – мандрівки... в Чорнобильську зону.
– Як виникла досить божевільна ідея їздити в Чорнобиль на прогулянки?
Я колись думав, що це єдине таке закинуте місто. А їх є більше. В Японії – Хіросіма, Нагасакі. А взагалі, таких міст є 20 у світі. Мені такі місця цікаві: ніхто там не буває плюс екстрим від дикої природи. Та й узагалі, цікаво подивитися, в якому там усе стані. Раніше описували, що там було багато цікавих речей, але майже все порозкрадали, порозтягали. Взагалі, ми з моїм молодшим братом Чіфом у Чорнобильську зону їздили вже чотири рази з 2012 року. І зараз знову плануємо.
– Як виглядав ваш маршрут із Калуша?
З Калуша – до Києва. У Києві на автостанції сідаєш на автобус і до Іванкова – це таке село, найближче біля прикордонної зони. А звідти пішки або можна таксі за 100 гривень узяти, таксисти все знають, вони підвозять під паркан, де можна перелізти. Вночі перелазиш паркан і пішки проходиш усю 30-кілометрову зону відчуження. Спочатку доходиш до Чорнобиля. Ми думали, то закинуте місто, а воно виявилося не закинутим. Там усе працює. Взагалі, місто Чорнобиль нічим не відрізняється від Франківська. Ну, хіба розмірами. Там є магазини, люди ходять, якісь п’яні компанії ввечері гуляють...
– Невже Чорнобиль не вимер?
Ні. Ми також були в шоці (сміється). Там працюють робочі саркофага, вони там із сім’ями, в квартирах. Дітей, правда, ми не бачили, тільки дружин і чоловіків. Ми там навіть пива і хліба купили в дорогу.
– В якому стані місця, де вже немає людей?
Там майже нічого не залишилось. Багатоповерхівки затоплені: зверху вода прокапує на п’ять поверхів вниз. Років десь за п’ять-десять туди вже не буде сенсу їхати, не буде на що дивитися. Раніше треба було їхати, але я не додумувався. Раніше туди взагалі не можна було пробратися. Це зараз багато екскурсій, везуть офіційно за гроші. Але так нецікаво, хоч і дуже популярно. Туди завозять, показують 5-10 найцікавіших місць і відвозять назад. Такі поїздки розраховані на шість годин.
– Що найцікавішого ти там бачив?
Не знаю, як вам це пояснити (сміється). Там усе цікаво, якщо чесно. У кожному будинку – чи то великий, чи маленький – залишилися цікаві речі побуту. Ми знайшли хату (чомусь її не так сильно розікрали), де читали якісь листи, запрошення на весілля, розглядали дитячі малюнки в зошитах... Ми обійшли майже всю Прип’ять, Чорнобиль і довколишні села. Прип’ять – місто таке, як Калуш, тобто є де розвернутися і є де пошукати. Так просто – гуляєш, ходиш, дивишся, намагаєшся не потрапити до рук прикордонників і уникаєш звірів.
– Багато звірів там?
Дуже. Вони повсюди. Їх ніхто не відстрілює і не відловлює вже 30 років, вони там почуваються прекрасно. Найбільше кабанів, ми їх зустрічали разів десять – просто посеред Прип’яті. Слава Богу, ми не натрапляли на вовків, хоч бачили багато їхніх слідів. Вовк – це вже страшніше. Від кабанів ми не тікали: вони нас обходили, а ми їх. А прикордонники взагалі казали: «Як ви, ідіоти, тут ходите? Ми боїмося тут з калашами вилазити з машини, а ви по ночах бродите без нічого...»
– Але ж не все так гладко йшло...
Перший раз ми дійшли до Прип’яті... Треба пояснити, що є один паркан – зона відчуження, 30-кілометрова зона, і довкола самої Прип’яті є паркан – 10-кілометрова зона. Перед цією 10-кілометровою зоною є ще один блокпост, останній. Нам чогось стало ліньки обходити його (сміється). От ми з братом і вирішили: давай ідемо і попросимося у них, може, пустять. Вони нас побачили і викликали наряд міліції з Чорнобиля. Ми підходимо і кажемо: «Хлопці, а можна нам туди зайти і погуляти? Ми деньок погуляємо і всьо». А вони: «Чуєте, дюдіки, а чого ви не обійшли нас?» – «Та не знаєм... Якось не захотіли» (Сміється). Нас забрали у відділок, оформили штраф – 300 з чимось гривень. Ми потім дико з себе сміялися: на що ми розраховували? Іти до людей, які охороняють об’єкт, і просити: ну, пропустіть нас (сміється). У нас є така фішка: ми з братом спочатку щось робимо, а потім дико-дико думаємо...
– Зі сталкерами зустрічалися в зоні?
Так, зустріли одного, який там живе вже кілька років. Він нам розказав багато цікавого. Ми його зустріли вночі вже майже біля Прип’яті. Привітались, познайомились, сіли перекурити. Років йому десь 40 з чимось. Він за щось відсидів. Жив раніше в зоні відчуження, сюди й повернувся, бо не було що робити. Там загалом живе до десятка чоловіків. Але кожен сам по собі. Вони розбирають на метал все, що знаходять, і раз-два на тиждень здають його у найближчий пункт прийому, скуповують провізію і повертаються назад.
– Яка була найбільша небезпека?
Дикі звірі. Я думав, що в мене психіка готова до цього. Виявилось, ні. От ми сіли з братом перепочити, просто посеред траси поскидали рюкзаки, і тут метрів за 7-10 від нас виходить таке-от жахіття патлате з іклами – мамаша і за нею маленькі поросята. І ти розумієш, що от зараз вона поверне свою морду, побачить тебе і побіжить на тебе... Оце реально страшно.
– А найбільш вражаючі кадри з самих міст?
Ми зайшли в дитячий садок у Прип’яті, і там були розкидані маленькі дитячі протигази... Там ще є популярна школа, в яку всі ходять – сталкери й екскурсії туди возять. Школа ця дуже добре збереглася, підручники, зошити, обладнання – все є. Ми навіть прихопили собі сувенір – червоний прапорець «Мир. Спорт. Дружба». Там відразу при вході теж 200-500 протигазів валяється.
– Де ви ночували?
Насправді, там багато сіл, у них ми і намагалися ночувати на підлозі. Там усе розікрали, навіть меблів нема. У самій Прип’яті в квартирах ще залишилися речі, ми навіть орендували собі розкішну двокімнатну квартиру з меблями, диваном (сміється).
– Траплялися неприємні пригоди?
Коли ми йшли з Чіфом вперше, він пробив іржавим цвяхом ногу в селі Россоха. Ми після цього ще п’ять днів прожили в цьому селі: він не міг нікуди йти, нога розпухла. Було дуже «весело», бо води і їжі розраховано було тільки туди і назад. А тут на п’ять днів вибилися з графіка – то збирали дощову воду і їли яблука, ягоди, все що в селі знаходили. Через п’ять днів нога загоїлася, і ми вирушили далі.
– А курйози були?
Була весела історія в цьому ж селі Россоха, де Чіф проколов ногу. Дорогою туди ми промокли до нитки, бо страшенно лило. В селі знайшли першу-ліпшу хату і вирішили просохнути. Там ще були якісь меблі, дрова, можна було розпалити багаття. До наступного дня ще не все просохло, і ми вирішили піти надвір просушитися. А Чіф ходити не міг, бо нога дуже боліла. То я його взяв до себе на ґарґоші, виніс з хати, посадив надворі, розпалив багаття, розклав одяг. А Чіф був голий абсолютно, бо одяг ще не просох. Потім уже вирішили повертатися назад у хату, я переніс всі речі, все позабирав, залишився один Чіф. Я беру його на ґарґоші голого, щось своє розказуємо, сміємося, я його несу і тут чую, він каже: от п***ц... Я піднімаю голову – а то стоять люди (сміється). Стоять три хлопці і дівчина. Ми завмерли, я стою з братом, а то не дуже видно, що він голий, видно тільки ноги і що він мене обіймає зверху. Ми такі стоїмо... То була наша перша зустріч там. Я кажу: «Привіт». Вони: «Привіт». У них в руках були кошики з грибами. Я зрозумів, що то чуваки з села. Вони розпитали, що ми тут робимо, порадили, де краще вийти. Ми поговорили хвилин зо п’ять. І все: «Па-па!» - «Па-па!». Ми розвертаємося (сміється). Чіф із голим задом сміється й каже: «Давай обернемось і подивимось на їх обличчя». А я відповідаю: «Ні, йдемо вперед! Будьмо гордими!» Не знаю, що би я подумав, якби був на їхньому місці, коли в зоні відчуження, де боїшся будь-якого звуку, де дикі звірі і прикордонники ходять, – бігають по селу два типи, один з яких голий і на іншому катається (сміється).
– Що, крім цікавості, тебе тягне в Чорнобильську зону?
Мабуть, адреналін і потяг до пригод... Просто всюди нудно. А сюди таки тягне. Ми з братом хочемо ще раз з’їздити, подивитися ще два місця – загублений порт мертвих кораблів, за годину ходьби від Прип’яті. І ще ми не були біля антен. Там є півтора кілометра антен заввишки 50 метрів і бункер. За совітів там була мега-мегалабораторія, і ці антени начебто були націлені шпигувати за Америкою.
– Але ж твоя цікавість гробить твоє здоров’я...
Як тільки ми зайшли у Прип’ять, відчув гіркуватий присмак у роті, бо радіація вбиває йод. Але за 10 хвилин звик. Правда, в мене голова боліла тиждень після поїздки. Але ніхто мені не довів, що радіація погано впливає на здоров’я (сміється). Я вважаю, що вона не впливає або впливає індивідуально на кожен організм. Ми перед поїздкою купили дозиметр. Біля 30-кілометрової зони чистіше, ніж у нас. У Калуші, Франківську більша радіація, ніж там. І скільки я їздив Україною, всюди є радіація, а там якраз найменша. Радіація починається вже після Чорнобиля і ближче до атомної електростанції – там уже 1-2 мікрозіберти. Хоча траплявся і червоний фон – «небезпечно для життя».
– Знаєте ще таких диваків, як ви?
Не знаємо, але зустрічали там, у зоні. Одного разу ми поїхали на святвечір у Прип’ять – щоб менше було прикордонників, бо переважно всі святкують. Думали, що будемо одні. А там зустріли ще таких чотирьох. На Новий рік було дві компанії, святкували. Ми теж із собою взяли два феєрверки, вилізли на найвищу у Прип’яті 24-поверхівку і постріляли звідти феєрверками.
Розмовляла Наталя ТКАЧИК, ГК
