- Запитали у івано-франківців у час Хрестопоклонної неділі Великого Посту актори Вигодського народного театру виставою «Адамцьо».
До свого сорому, до цього часу не відав, що у Вигоді уже далі cорок років є такий неймовірний театр. Забігаючи наперед визначу цей театр як театр професійних аматорів. Театр, який вперше в Україні поставив виставу «Маруся Чурай» Ліни Костенко. Театр, який за виставу «Камінний хрест» за В.Стефаником отримав Гран-прі. Театр, де аматорство й професіоналізм переплелися, як Лель і Полель.
Вигодчани розповіли на сцені непросту історію, що за твердженням авторки повісті «Адамцьо. Вінець Божого творива» Оксани Кузів мала місце у селі Колодіївка під Івано-Франківськом у непрості повоєнні часи. І хоча всі градуляції опісля вистави лунали в адресу письменниці з Бурштина, режисерський задум Богдана Мельника є не менш цікавий своєю самодостатністю постановки.
У цей вечір глядачі приймали на лаштунках такий собі іспит совісті, сповідь з усього життя головного героя – уже немічного Адамця. У виставі їх було троє: дитя, чоловік і старий. У тьох віках Адамцьо. Він, котрий народжений поза шлюбом і нехрещений, рано осиротілий син українки та жида, з дитинством повним поневірянь. «А напровесні й лобода замість хліба здавалася медом».
Уже в юності, дочекавшись батька з фронту, почав газдувати: корова й аж десять курок. Одружився на дівчині, котрої за сільськими плітками й мізинця не вартував. Та й не любила вона його (що й чому – у виставі цей кусень життя головного героя є слабким місцем). Мав «гіпнотичний» погляд, що й привернуло увагу комуністів села. «Гіпнозом до комунізму».
А Адамцьо «за світську владу землю готовий гризти». Й гриз. Вигриз собі місце комірника у колгоспі. Чи любив? Мабуть, таки любив. Любив і батька, й дружину, й сина. Та любити не вмів. Не знав як. Хотів захистити себе й сім’ю, але наркотик вседозволеності влади виявився сильнішим. Насолода від влади стала сильнішою за людяність. Влада перемогла людину. Як плата, як остання спроба до покаяння - від голоду помирає забутий батько ... і гальма уже не спрацьовують: батіг лягає на плечі дружини, цей же батіг стає зашморгом на шиї сусіда, що задивився на благовірну. Цей же батіг стає сокирою на Бога. Засліплена владою душа, що у своїй гордині й вседозволеності прагне засліпити Бога. І … невиносима ноша гріха…
Образ Адамця не такий вже й простий у інтерпретації вигодчан. Що важливіше: життя чи ідея? Ідея чи гарування по сибірах? Адамцьо обрав життя. Своє і ситне. Та зрада й холуйство очевидно непростимі речі. І цим повоєнна історія перегукується з сьогоденням. Гріх і спокута, вина і кара, злочин і покарання. Що кому годіт сі? Чи простимі зрада й холуйство у нинішній час? Таки відзначу, що це запитання, як і німе питання – а який він Адамцьо сьогодення – висіло над лаштунками і поза ними у глядацькій залі весь час вистави.
Не дивлячись на чимало огріхів у виконавчій майстерності, актори підкуповували своєю щирістю. І це було правдою, і це було цікаво. Вистава якимось містичним чином тримала увагу глядача всі півтори години. Актори приманювали глядача не скільки спробою грати і не скільки намаганням уподібнитися професійним акторам, а власне своїми мотивами - пронизливо чітким розумінням: чому я це роблю, чому я на сцені.
Аматорська постановка викликала на суд сьогодення ідею модернового часу – ідею Федора Достоєвського про неминучість покарання за провину. У постановці вигодчани дуже чітко показали як провина пов'язана з культурним контекстом. Це було щось нове й викликало інтерес. Власне тут варто відмітити справжню майстерність актора - вчителя Володимира Семківа. Він наскільки вдало передав у відчуттях як цей культурний контекст карає, що й глядач услід актору теж «відчув цю нестерпну печію гріха у грудях».
Та однак: хто ж карає? Людський прокльон до сьомого коліна, який ми чітко чуємо у виставі, чи це Божа помста? Багато поживи для роздумів задала вистава. І насамперед: чи існує на сьогодні альтернатива установці - вина й прощення - і, якщо існує, то від чого залежить її актуалізація?
Підсумовуючи, варто відмітити: власне таким має бути справжній аматорський театр – не вітіюватим у постановці крадених п’єс, а справжнім - правдивим у постановці гострих питань сьогоденню своїми п"єсами і своїми виставами. Бо як кажуть на бойківській землі: єдиного мука десєтьом наука. То краще цю муку бачити лише в театрі, а не у житті. На то і є театр…
