У прикарпатських селах розпочали виготовлення екологічного очеретяного взуття, яке восени та взимку багатьом селянам може замінити калоші.
«Колись «солом’янки» (так називають тут взуття з очерету — Авт.) носили чи не в кожній родині,—розповідає та показує дещо громіздкі незвичні постоли Лариса Дронюк із села Вікно Городенківського району. — Робили їх і для дорослих, і для дітей, адже про шкіряне взуття багато людей могли лише мріяти. А лепіху (місцева назва очерету. — Авт. ) у селах вистачає.
Про його чудові властивості знають віками. У природі стебла лепіху не ламаються на сильному вітрі, вони добре перезимовують, і навіть після сильних морозів не втрачають пружності. Рослина не вбирає вологу, вода вільно стікає з неї, не затримуючись на стеблах, пишуть Вікна.
Тому з очерету люди робили покрівлі, посуд та вузття. Для останнього це був так би мовити дешевий підручний матеріал». А ще очерет екологічно чистий, і ноги в постолах з нього не намокають, не мерзнуть і не потіють.
Лепіх добре тримає тепло, не пропускає вологу. Не так давно улітку люди ходили босими, а вже з настанням перших приморозків треба було ноги захищати.
«Очеретяне взуття жорстке, тому на ногу спочатку обов’язково намотували онучі із домотканого натурального полотна, переважно зі старих сорочок,—продовжує пані Лариса.—Зараз селяни одягають до очеретяних постолів грубі в’язані вовняні шкарпетки, а дехто ще, по-старосвітськи, таки онучі. Аби зробити постоли з очерету, треба нарізати рослину, розпрямити її стебла під пресом. Згодом розпрямлені стебла скручують у своєрідне лико, додаючи ще й такі ж скручені «нитки» з сіна чи соломи. Роблять це, аби взуття для домашньої роботи теплішим було. Згодом складають очерет із сіном у «кіску» та починають плести. Залежно від розміру ноги укладають «калачик».
Це зовнішній бік взуття, що обіймає щиколотку. Від цього по колу виплітають далі постіл, завершують підошвою. Для міцності прошивають ще й нитками із конопляних волокон. Таких тепер не знайти, бо ж вирощувати рослину заборонено, тому місцеві майстрині використовують просто міцні білі нитки. Ходять селяни у такому взутті переважно від жовтня до квітн. Коли до до стайні, коли пораються біля худоби, коли до клуні чи нарубати дров. Навіть коли морози та сніги, очеретяне взуття добре захищає ноги. Проте останнім часом ззовні непоказні постоли привернули увагу модників та модниць. Похизуватися у трав’яних постолах можуть навіть… на столичних вечірках, українських вечорницях і навіть фешен-показах мод.
Щоправда танцювати у такому взутті таки незручно, але ходити цілком можна. Хто і коли привіз «солом’янки» до великих міст і Києва, ніхто із сілььських майстринь не знає. Вочевидь, якийсь кмітливий студент узяв постоли, аби показати місцевий колорит та дивовижу. А дизайнерам та модникам вони припали до серця і ніжок. Тому й вже протягом кількох років містяни замовляють та купляють постоли, сплетені за кількасоттрічними зразками. Місцеві селяни навіть міркують, аби зробити постоли «гламурнішими». Додати стрічок, щось намалювати чи виплести, прикрасити бісером, лелітками, дизайнерськими гудзиками.
