Коли дізналася, що у карпатській глибинці є старий театр, відразу й не повірила. І от ми у мальовничому Красноїллі Верховинського району, що розкинулося високо в горах.
І справді, у цьому віддаленому, здається, Богом забутому селі понад сто років тому відбулась перша вистава Гуцульського театру, який згодом з гастролями побував по всій Україні, у Польщі, Росії. Про це нам розповідають батько та син Сінітовичі – сільські актори з діда-прадіда. І запрошують у колишню хату-читальню зі справжньою театральною залою, костюмерною, декораціями і навіть музеєм, пише Вісник.
Акторами були безграмотні селяни
– Письменник Гнат Хоткевич після ув’язнення царським урядом емігрував з Харкова до Львова, – розповідає художній керівник театру Володимир Сінітович. – Одного разу, мандруючи Карпатами, він побачив у корчмі двох гуцулів. Чоловіки чемно розмовляли, а коли добряче випили, стали сперечатися, битися бартками-топірцями, знову миритися. Розгледівши у простих селянах вроджених акторів, Хоткевич раптом задумався: «А що, як гуцула та й показати всьому світу?». 1910 року відбулася перша вистава «Верховинці», яку Хоткевич з допомогою селянина Петра Шекерика-Доникового переклав на гуцульський діалект. Письменник сам виготовляв декорації, позичав гроші на організацію вистав. Акторами (їх налічувалося до сорока осіб) були прості гуцули, багато з них безграмотні. Тож щоб вони вивчили слова, Хоткевич їх читав вголос. Цікаво, що на головні ролі готував по дві людини. Селяни залишали господарку і мандрували з театром.
1911 року театр під час перших гастролей відвідав 61 місто Галичини та Польщі. Особливо тепло приймали гуцулів у Львові та Кракові, де їх супроводжував письменник Богдан Лепкий. А відомий драматург Лесь Курбас виконував одну з ролей. 1912 року театр запрошували виступати в Коломию, куди мав приїхати цісар Франц-Йосиф. «Якби поїздці не перешкодила велика повінь, то б мали гастролі у Відні, – припускає Володимир Сінітович, – бо цісарю подобалася гуцульська культура». 1913 року при фінансовій підтримці знаменитої акторки Марії Заньковецької театр виїхав до Харкова, де організували майстерню гуцульських виробів і гуцульські вечори, які проходили в Києві, Одесі, Миколаєві, Херсоні. А також у Москві – при імператорському етнографічному та археологічному товариствах і в домі багатого актора Давидова. Хоткевич домовився з відомим режисером Костянтином Станіславським про виступ гуцулів на сцені знаменитого московського театру МХАТ, і тому вирушили в Красноїлля збирати акторів. Але почалася Перша світова війна. Хоткевича й деяких гуцулів відправили на заслання в Курську губернію, звідки вони повернулися після революції, багато акторів поневірялися у царських в’язницях Сибіру, воювали на фронтах, були січовими стрільцями, деякі йшли на заробітки аж до Боснії. Тоді і припинив існування Гуцульський театр.
Грає роль, яку виконував ще прадід
Після заслання Хоткевич працював у Харкові (1938 року його розстріляли енкаведисти). Тому у Красноїллі вже без нього у двадцятих роках вдруге відродили театр, який діяв до 1939-го. У 50-х роках були спроби знову відновити виступи, але то були радянські часи.
І тільки 1987 року, з нагоди відзначення 110-річного ювілею з дня народження Гната Хоткевича та відкриття музею Гуцульського театру, нащадки колишніх акторів відродили театр під керівництвом подружжя Дідушків, Богдана Гулюка та багатьох інших. Виступали на різних сценах та фестивалях у Львові, Києві, Івано-Франківську, а 1993 року – перед представниками Міжнародної експедиції театральних діячів Західної Європи. Особливо схвально відгукувався про гуцульські вистави режисер Англійського королівського театру імені В.Шекспіра. Красноїлля не раз відвідувала дочка Хоткевича Галина з французького міста Гренобль, багато відомих акторів, політичних діячів.
– За столітню історію грали цілі сільські династії, – розповідає пан Володимир. – Наприклад, роль, яку виконував мій дід Михайло, тепер грає мій син Роман. Я теж зіграв майже всі дідові ролі. Найстаршим учасником нашого театру був 83-річний Василь Бельмега. Минулого року померла остання акторка, яка грала ще до війни, – 90-річна Олена Петріянчук. Тепер є 26 учасників, багато виїздить на заробітки, мають свої господарки, бо ж акторам зарплати не платять. Репетиції проводимо на свята після служби Божої.
Пан Володимир 19 років пропрацював у музеї безкоштовно, по крупинці зібрав чимало цінних експонатів, цікавих матеріалів з історії села, разом із сином написав і видав книжку про Гуцульський театр Гната Хоткевича. Сінітовичі проводять нам та польським туристам, які випадково завернули сюди, екскурсію сільським музеєм та театром, що розмістилися у столітній хаті «Просвіти». Приміщення, до речі, збудували за один день: поки священик поїхав у Косів скаржитися старості, бо боявся, що молодь перестане ходити до церкви, було зведено стіни, накрито дах читальні з театральною залою. У музеї зберігаються столітні афіші, квитки, давній гуцульський одяг, пожовклі газетні вирізки, старі фотографії з першими акторами, які показали світу гуцульську культуру. Віриться, що і надалі їхні внуки, правнуки у цій карпатській глибинці продовжуватимуть дідівську справу.
