У день третьої річниці початку Революції Гідності, у понеділок, 21 листопада, в Івано-Франківському національному медичному університеті відкрилася виставка, присвячена тим доленосним подіям.
Експозиція діє у холі центрального корпусу університету. Її представив майданівець і колекціонер Юрій Гудчак. Усі експонати з його власної колекції. Тут і фотографії, які він робив вже з перших днів Майдану, і афіші, плакати, флаєри тих часів, і своєрідні Майданівські «трофеї» — міліцейські шоломи, бруківка, шурупи, які прив’язували до світло-шумових гранат, аби поранити якомога більше людей, є навіть радіостанції, якими користувались активісти.
«Я є колекціонером з шести років, — розповідає майданівець Юрій Гудчак. — І вже в перші дні Євромайдану я зрозумів, що відбувається щось більше, ніж просто мітинги. Тому почав потрохи зберігати все, що потрапляло до рук і мало стосунок до цих подій. Звісно, коли вже Майдан переріс у Революцію Гідності, то таке колекціонування стало небезпечним — можна було отримати до восьми років за ґратами. Але з іншого боку, кожна з цих речей є документом, який із плином часу стає все більш ціннішим для історії».
Особливо цінними експонатами для колекціонера є «бойові» прапори, які досі мають на собі кіптяву від революційних вогнищ, дерев’яний щит одного з активістів, бронежилет та металеві захисні пластини, скринька для пожертв, яка три місяці стояла на івано-франківському Майдані.
«Ті страшні події мають залишити в наших головах один важливий карб — ніхто не має права обмежувати права наших молодих колег, — говорить ректор ІФНМУ Микола Рожко. — Студентство у всі віки було носієм свободи в будь-якій державі. Ті люди, які поклали своє життя, поклали його за те, щоб ми сьогодні могли спокійно вчитися, працювати. Кожен на своєму місці має робити все для того, щоб ідеали Євромайдану не залишилися просто словами. Маємо жити і працювати так, як нас вчить Бог».
«У мене є особисті враження від Майдану тут і Майдану в Києві, — розповідає перший проректор університету Ганна Ерстенюк. — Я пам’ятаю наших студентів у білих шапочках на франківському Майдані, і ми розуміли, що не все так просто, що це не простий мітинг. Ми допомагали дітям, які збиралися їхати до Києва. Це, зокрема, були аптечки, щоб наші студенти й лікарі-інтерни поїхали трішки «озброєні». Пам’ятаю, як я у Києві на Майдані знайшла кількох наших лікарів-інтернів. Це були тендітні дівчата з важкими медичними сумками, і мені стало моторошно від того, що з ними може статися. Потім послухала оповідки про їхні «майданівські пригоди», побачила чоловіків, які їм допомагали. Нині наше завдання — будувати, творити, наближатися до Європи, до добра, світла. Дай Бог, щоб нині наші воїни не гинули, а цей жах якомога швидше закінчився».
